Інші правові висновки Верховного Суду України

Визнання незаконним наказу про накладення дисциплінарного  стягнення

Відповідно до ч.2 ст.41 Закону України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності», ч.2 ст.252 КЗпП України, однією з гарантій можливості здійснення працівниками підприємства, установи, організації, обраних до складу виборної профспілкової організації своїх повноважень, є заборона притягнення їх до дисциплінарної відповідальності без попередньої згоди виборного органу, членами якого вони є.

За положенням ч.6 ст.39 вищевказаного Закону, рішення профспілки про ненадання згоди на розірвання трудового договору з працівником має бути обґрунтованим. У разі якщо в рішенні немає обґрунтування відмови у такій згоді, роботодавець має право звільнити працівника без згоди виборного органу профспілки. 

Аналіз зазначеної норми дає підстави для висновку про те, що власник має право звільнити працівника без згоди профспілкового органу за відсутності  обґрунтування профспілковим органом такої відмови, а не з мотивів її відмови.

За аналогією, правило ч.6 ст.39 Закону слід застосувати й до передбачених ч.2 ст.252 КЗпП України, ч.2 ст.41 цього Закону випадків отримання згоди профспілкового органу на притягнення працівників – членів виборних профспілкових органів до дисциплінарної відповідальності.

Такого висновку прийшов Верховний Суд України при розгляді 22.10.2014 року справи № 6-163цс14 про визнання незаконним наказу про накладення дисциплінарного стягнення у виді догани.

Право членів сім’ї власника житла на користування цим житлом

Відповідно до ч.1 ст.383 ЦК України, власник житлового будинку має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім’ї, інших осіб.

За положенням ст.391 ЦК України, власник майна має право вимагати усунення  перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Статтею 156 ЖК УРСР передбачено, що члени сім’ї власника жилого будинку, які проживають разом з ним у будинку, що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням (аналогічну норму містить ст.405 ЦК України).

Таким чином, право членів сім’ї власника будинку користуватись цим жилим приміщенням може виникнути та існувати лише за наявності права власності на будинок в особи, членами сім’ї якої вони є; із припиненням права власності особи втрачається й право користування жилим приміщенням у членів його сім’ї.

Такого висновку прийшов Верховний Суд України при розгляді 05.11.2014 року справи № 6-158цс14 про усунення перешкод у користуванні та розпорядженні власністю шляхом виселення з будинку та зняття з реєстрації.

Набуття права власності на новостворене майно

Відповідно до ч.2 ст.331 ЦК України право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна). Якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації. Якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації.

Новостворене нерухоме майно стає об’єктом цивільних правовідносин з моменту завершення будівництва, прийняття до експлуатації або державної реєстрації без урахування того, яким суб’єктом правовідносин здійснено такі дії та на якого суб’єкта цивільних правовідносин або сторону договору зареєстроване новостворене майно.

Захист майнових прав на новостворене майно, прийняте до експлуатації та оформлене (зареєстроване) на іншу особу, у разі невизнання цією особою прав позивача на спірне майно, здійснюється в порядку, визначеному законодавством, а якщо такий порядок не визначено, захист майнового права здійснюється на загальних підставах, зокрема на підставі ст.392 ЦК України. При цьому рішення суду про захист порушеного права та визнання за позивачем права на спірне майно є підставою для реєстрації такого права.

Такого висновку прийшов Верховний Суд України при розгляді 12.11.2014 року справи № 6-129цс14 про визнання права власності на нерухоме майно та зобов’язання до вчинення дій.

Визнання права власності на об’єкт незавершеного будівництва

За змістом ч.1 ст.316 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Предметом права власності може бути лише майно, яке складається з речей, сукупності речей, а також майнових прав та обов’язків (ст.ст. 179, 190 ЦК України).

Право володіння, користування та розпорядження своїм майном належить лише власникові (ст.317 ЦК України).

До речей, як складової майна, зокрема нерухомих, відповідно до положень ст.181 ЦК України, належать земельні ділянки, а також об’єкти, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни призначення.

Право власності та інші речові права на нерухомі речі, обмеження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації (ст.182 ЦК України).

Відповідно до статті 331 ЦК України, право власності на нову річ, яка виготовлена (створена) особою, набувається нею, якщо інше не встановлено договором або законом. Особа, яка виготовила (створила) річ зі своїх матеріалів на підставі договору, є власником цієї речі. Право власності на новостворене  нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна). Якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності  виникає з моменту його прийняття до експлуатації. Якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації. До завершення   будівництва (створення майна) особа вважається власником матеріалів, обладнання тощо, які були використані в процесі цього будівництва (створення майна). У разі необхідності особа, зазначена в абзаці першому цієї частини, може укласти договір щодо об’єкта незавершеного будівництва, право власності  на який реєструється органом, що здійснює державну реєстрацію прав на нерухоме майно на підставі документів, що підтверджують право власності або користування земельною ділянкою для створення об’єкта нерухомого майна, проектно-кошторисної документації, а також документів, що містять опис об’єкта незавершеного будівництва.

Порядок прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об’єктів регулюється актами Кабінету Міністрів України та Міністерства регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України.

За положенням п.1 ч.1 ст.115 ЦК України господарське товариство є власником майна, переданого йому учасниками товариства у власність як вклад до статутного (складеного) капіталу.

За змістом ст.ст. 328, 329 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом.

З урахуванням зазначених норм, фізична чи юридична особа, яка набула право власності на майно від іншої особи, є власником новоствореного нерухомого майна як об’єкта цивільного обороту лише у разі, коли їй передано прийняте до есплуатації в порядку, визначеному законодавством, новостворене нерухоме майно, а в разі необхідності його реєстрації - також майно, зареєстроване за цією особою як нерухоме. В іншому випадку особа може передати іншій особі лише матеріали, обладнання, використані в процесі будівництва (створення майна).

Вирішуючи питання про законність набуття права власності на об’єкти нерухомого майна, слід враховувати те, що право власності на нерухоме майно може бути визнане за особою лише за умови, що таке будівництво не є самочинним у розумінні ст.376 ЦК України та ст.38 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності». 

Такого висновку прийшов Верховний Суд України при розгляді 05.11.2014 року справи № 6-135цс14 про визнання права власності на об’єкт незавершеного будівництва та земельні ділянки, визнання недійсним договору про інвестування будівництва житла, витребування майна із чужого незаконного володіння та зобов’язання звільнити житловий будинок.

Стягнення безпідставно одержаних коштів

Частиною першою статті 1212 ЦК України передбачено, що особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов’язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов’язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала.

Законом України «Про об’єднання співвласників багатоквартирного будинку» визначено обов’язки власника - члена об’єднання, до яких належить забезпечення збереження приміщень, участь у проведенні ремонту цих приміщень, своєчасна та у повному обсязі сплата належних платежів.

У справі № 6-178цс14 про стягнення безпідставно одержаних коштів, пунктом 11.3 Статуту об’єднання співвласників багатоквартирного будинку «Затишок-40» передбачено, обов’язок своєчасно й у повному обсязі сплачувати належні платежі, а також додержуватись Правил користування приміщеннями житлових будинків й прибудинковими територіями, затверджених Постановою Кабінету Міністрів України від 08.10.1992р.        № 572 «Про механізм впровадження Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду».

Відповідно до пункту 4 зазначених Правил власник житла за рахунок власних коштів оплачує всі витрати, пов’язані з утриманням житлового будинку й закріпленої прибудинкової території.

Визнання недійсними рішень зборів об’єднання співвласників багатоквартирних будинків не звільняють власників квартир від виконання обов’язків щодо належного утримання будинку та прибудинкової території, сплати коштів за отримані житлово-комунальні послуги, а також оплати інших платежів, передбачених законом й статутними документами.

Вищевказане свідчить, що підстави для застосування ст.1212 ЦК України у цьому випадку відсутні.

Такого висновку прийшов Верховний Суд України при розгляді 19.11.2014 року справи № 6-178цс14 про стягнення безпідставно одержаних коштів.

Правові наслідки недійсності правочину

Статтею 216 ЦК України передбачено правові наслідки недійсності правочину, і зокрема, кожна із сторін зобов’язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування, якщо законом не встановлені особливі умови їх застосування або особливі правові наслідки окремих видів недійсних правочинів.

  Суд касаційної інстанції, підтримавши правильність застосування судами першої та апеляційної інстанції ст.ст. 215, 216 ЦК України, не урахував того, що реституція як спосіб захисту цивільного права (ч.1 ст.216 ЦК України) застосовується лише у разі наявності між сторонами укладеного договору, який є нікчемним чи який визнано недійсним  

Положення ч.1 ст.216 ЦК України не може застосовуватись як підстава позову про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, яке було відчужене третій особі. Не підлягають задоволенню позови власників майна про визнання недійсними наступних правочинів щодо відчуження цього майна, які були вчинені після недійсного правочину.

Права особи, яка вважає себе власником майна, не підлягають захисту шляхом задоволення позову до набувача з використання правового механізму, установленого ст.ст. 215, 216 ЦК України. Такий спосіб захисту можливий лише шляхом подання віндикаційного позову, якщо для цього існують підстави, передбачені ст.388 ЦК України, які дають право витребувати в набувача це майно.

Такого висновку прийшов Верховний Суд України при розгляді 19.11.2014 року справи № 6-170цс14 про визнання незаконним і скасування рішення, визнання недійсними державного акта на право власності на землю та договору купівлі-продажу земельної ділянки.